Листи з моря. Про день, який нікуди не поспішав.

Сьогодні море було майже нерухомим.

Не тим листівковим морем, яке люблять фотографувати туристи, коли хвилі красиво розбиваються об берег. І не тим морем, яке лякає штормом та темними хмарами.

Сьогодні воно просто було поруч.

Спокійне. Тепле. Без жодного бажання комусь щось доводити.

Я сиділа на березі й дивилася, як сонце повільно ковзає по воді, залишаючи золоті доріжки, які зникають раніше, ніж встигаєш їх запам'ятати.

Поруч хтось неквапливо пив каву.

Десь далеко сміялися діти.

Літня жінка збирала мушлі, ніби робила це все своє життя.

І раптом мені здалося, що саме так і виглядає щастя.

Без гучних подій.

Без особливих досягнень.

Без новин, які змінюють життя.

Просто день, який нікуди не поспішав.

Мені здається, море вміє навчати дуже важливих речей.

Воно ніколи не поспішає.

Не хвилюється про завтрашній день.

Не порівнює себе з іншими морями.

Не намагається бути красивішим, ніж є.

Воно просто залишається собою.

Можливо, саме тому біля води так легко дихати.

Іноді ми шукаємо складні відповіді на прості запитання.

Плануємо.

Переживаємо.

Поспішаємо.

А потім приходимо до моря і раптом розуміємо, що багато речей можуть почекати до завтра.

А сьогодні достатньо просто сидіти на теплому камені, дивитися на горизонт і дозволити собі бути тут.

Без планів.

Без поспіху.

Без провини за відпочинок.

Лише ти, літо і нескінченна синя лінія, де море торкається неба.

І цього виявляється цілком достатньо.

З теплом,

Лілія